Меню

Адміністративно територіальний устрій українських земель протягом хіх ст

Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.

На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.

Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії

Лівобережжя і Слобожанщина

Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська)

Миколаївська (з 1803 р. – Херсонська)

Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю)

Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

Источник

Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій на початку ХІХ ст.

Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.

На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.

Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.

Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії

Лівобережжя і Слобожанщина

Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська)

Миколаївська (з 1803 р. – Херсонська)

Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю)

Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

Источник

Адміністративно-територіальний устрій українських земель після поділів Речі Посполитої (кінець XVIII — початок XIX ст.)

1. Українські землі під владоюРосійської імперії.

1.1. Великі регіони е українських землях, що входили до складу Російської імперії. Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували у складі Російської імперії та становили її південно-західну частину (цю територію називали Наддніпрянська Україна, Наддніпрянщина), виділялися чотири великі регіони:

Читайте также:  Объективную сторону правонарушения за порчу земли составляют

До складу лівобережних українських земель входили дві історичні області — частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. В офіційних документах територію лівобережної Наддніпрянщини називали Малоросією.

У складі правобережної частини Наддніпрянщини, перебували території Київщини, Брацлавщини і Волині, що після другого (1793 р.) та третього (1795 р.) розділів Польщі увійшли до Російської імперії; офіційно вони називалися Південно-західним краєм.

1.2. Поділ на намісництва. 3 1775 р. в Російській імперії існував поділ на намісництва (всього в межах імперії існувало 34 намісництва). Територія України, що перебувала у складі Російської імперії, входила до 9 таких адміністративно-територіальних одиниць місцевого управління: Харківське (утворене в 1780 р.), Київське (1781 p.), Чернігівське (1781 p.), Новгород-Сіверське (1781 p.), Катеринославське (1783 p.), Брацлавське (1793 p.), Подільське (1793 р.), Волинське (1793 р.), Вознесенське (1795 р.). На чолі кожної адміністративної одиниці стояв намісник, який мав надзвичайні повноваження від російського імператора. На нього покладалося здійснення урядових, військових справ та адміністративного, судового, поліцейського і фінансового управляння.

1.3. Губернаторства. У 1796 г. був виданий указ російського імператора «Про новий поділ держави на губернії», за яким в Україні замість намісництв створювалися губернії. У 1796 р. Лівобережна Україна здобула назву Малоросійська губернія. На території Катеринославського і Вознесенського намісництв була знов утворена Новоросійська губернія. У 1802 р. Малоросійська губернія була поділена на Чернігівську й Полтавську, а Новоросійська — на Таврійську, Катеринославську й Миколаївську (з 1803 р. вона стала називатися Херсонською).

На початку XIX ст. на теренах України, що перебували під владою Російської імперії, існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Слобідсько-Українська (1835 р.- Харківська), Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська, Волинська. У 1815 р. до Російської імперії були також приєднані Холмщина і Підляшшя.

1.4. Генерал-губернаторства. У 1820-х- 1830-х pp. в Україні, як і в інших національних околицях Російської імперії, була запроваджена нова форма адміністративно-державного устрою — генерал-губернаторства, які були покликані посилювати імперське панування і придушувати національно-визвольний рух. Усього в Російській імперії було створено 10 генерал-губернаторств.

Генерал-губернаторства на території України, що входила до складу Російської імперії:

Малоросійське (до його складу входили Чернігівська, Харківська і Полтавська губернії);

Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії та Бессарабська область);

Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії).

На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори. їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська.

2. Українські землі під владою Австрійської імперії. Унаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) розділів Речі Посполитої та Константинопольської австро-турецької конвенції (1775 р.) до багатонаціональної Австрійської імперії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буковина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії у складі Угорського королівства перебувало Закарпаття(Закарпаття залишалося у складі Братиславського намісництва).

Галичину разом із частиною польських земель було виділено в окремий край — королівство Галіції та Лодомерії з центром у Львові. В адміністративному плані королівство Галіції та Лодомерії поділялось на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

У 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковиназ центром у Чернівцях.

Источник

ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Сайт: Підготовка до ЗНО — Освітній портал «Академія»
Курс: Підготовка до ЗНО з історії України
Книга: ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
Надруковано: Гість
Дата: Thursday 19 August 2021 3:07 AM

Зміст

1. ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом 1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

  • повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);
  • відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);
  • контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах

Мал. 2. Іван Котляревський.

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр. Остання закінчилися підписанням у березні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

Читайте также:  Космические снимки земли высокого разрешения

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім’я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.

Мал. 3. Устим Кармалюк.

Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк. У лютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

5. Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов’янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов’ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.

Читайте также:  Изъятие земель для оопт

Мал. 4. «Всевидяче Око» — масонський символ

на купюрі 1 долар США.

Мал. 5. Символ вільних каменярів.

6. Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині. Очолив товариство Павло Пестель. Програмний документ Південного товариства отримав назву «Руська правда». Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в «Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.

Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року.

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Мал. 7. Т. Шевченко. Мал. 8. М. Костомаров. Мал. 9. М. Гулак. Мал. 10. П. Куліш.

Основні дати:
1772 р. – Перший поділ Речі Посполитої.
1793 р. – Другий поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Правобережної України.
1795 р. – Третій поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Західної Волині.
1798 р. – вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.
1805 р. – створено Харківський університет.
1806–1812 рр. – російсько-турецька війна.
1812 р. – французько-російська війна.
1817 р. – ліквідовано Києво-Могилянську академію.
1818 р. – створення О. Павловським «Граматики малоросійського наречія. », в якій було вперше розроблено граматичну побудову української мови.
1819 р. – видання в Петербурзі грузинським князем М. Цертелєвим першої збірки українських історичних дум.
грудень 1825 р. – січень 1826 р. – повстання Чернігівського полку.
1827, 1834, 1849 рр. – видання трьох збірок українських народних пісень М.Максимовичем.
1828–1829 рр. – російсько-турецька війна.
1830–1831 рр. – Польське повстання.
1834 р. – створено Київський університет.
1841 р. – видання в Петербурзі україномовного альманаху «Ластівка».
1848 р. – селянська інвентарна реформа на Правобережній Україні.
1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

Источник

Adblock
detector