Меню

Адміністративно територіальній устрій українських земель

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Адміністративнотериторіальний устрій українських земель у складі Росії

На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла I від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва» (табл. 12).
Таблиця 12
Регіональний поділ українських земель, підвладних Росії

Регіони Губернії Генералгубернаторства
Слобожанщина, Лівобережжя Харківська Малоросійське
Чернігівська
Полтавська
Правобережжя Київська Київське
Волинська
Подільська
Степова Україна, Північне Причорномор’я і Приазов’я, Крим Катеринославська Новоросійсько-Бессарабське
Херсонська
Таврійська

Визначаючи кордони губерній, влада не враховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев’яти українських губерній.
У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чиновників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утримувалася недемократична самодержавна влада. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.
Для запобігання виникненню руху за відокремлення з боку численних підлеглих народів Російська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне становище формувало у неросіян відчуття неповноцінності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини українського населення.

Адміністративно-територіальна труктура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.
У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).
Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, яке теж було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський. Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет

Источник

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії та Австро-Угорської монархії

Розділ І УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст. Тема 2 СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Тема 2. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії та Австро-Угорської монархії.
  • Місце української економіки в господарському житті двох держав.
  • Економічна криза 1900–1903 рр. Утворення монополістичних об’єднань.
  • Основні терміни та поняття періоду

  • Якими були особливості економічного розвитку українських земель наприкінці ХІХ ст.?
  • Як проявлялася модернізація в економіці українських земель у другій половині ХІХ ст.?
  • Коли в Наддніпрянській Україні виникають перші монополістичні об’єднання?

  • Визначте основні риси адміністративно-територіального устрою українських земель у складі Росії та Австро-Угорщини.
  • Вирізніть спільне та відмінне.

На початку ХХ ст. український народ не мав своєї держави. Його землі загальною площею 700 тис. кв2 було переділено між Росією та Австро-Угорщиною. Всього на українських землях проживало 48 млн осіб, зокрема 33 млн українців.
Українські землі, що входили до складу Росії, були об’єднані в три регіони – генерал-губернаторства по 3 губернії* в кожному: Малоросійська (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київська (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). Кожна губернія поділялася на 10–12 повітів*, а ті, своєю чергою, на волості* з кількома селами у кожній.
Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними – містечка. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади. Окрім цих органів виконавчої влади, у губерніях і повітах створювались виборчі самоврядні установи – земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Втім, їхні функції були обмежені питаннями будівництва та утримання місцевих шляхів, розвитку хліборобства, промисловості, торгівлі, надання населенню медичних послуг, освіти, зв’язку, протипожежного захисту тощо. Діяльність земств контролювалася губернаторами та міністерством внутрішніх справ.
До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Східна Галичина з адміністративним центром у Львові переділялася на 50 повітів, Північна Буковина з центром у Чернівцях – на 10 повітів, Закарпаття з центром Ужгород – на 4 комітати.
У Буковині найвищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині – намісник. Вони призначалися цісарем і мали широкі повноваження. Їм підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові й Чернівцях діяли крайові сейми, що виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони опікувалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану в населених пунктах тощо.

Читайте также:  Стоит ли покупать пай земли сельхозназначения

  • Про які особливості економічного і соціального розвитку свідчать, на вашу думку, наведені дані?


Демографічний стан українських земель на початку ХХ ст.

Переважну більшість населення українських земель складало селянство. У Наддніпрянській Україні в сільській місцевості проживало 84% населення, в західноукраїнських землях – 85%.
Проте, на тлі процесів модернізації постійно зростала кількість міст. Їхнє населення, як і населення невеличких містечок і робітничих селищ, було багатонаціональним.

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет

Источник

Адміністративно-територіальний устрій українських земель.

У 1796 р. замість намісництва в Україні були створені губернії із звичайною для інших територій Росії системою управління. Для посилення своєї влади уряд губернії підпорядковувався генерал-губернаторам. На чолі губерній стояли військові генерал-губернатори. Які користувалися майже необмеженою владою і проводили в життя антиукраїнську політику царизму.

У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

7. Українське національне відродження:

а) особливості українського національного відродження;

Основна риса української історії ХІХ ст. – це національне відродження України, під яким розуміють:

Читайте также:  Земле война с фашистами

а) формування національної самосвідомості українців;

б) зростання інтересу до українсько мови, історії, культури;

в) активізацію зв’язків між західними та східними українцями, їх національну інтеграцію;

г) розгортання українського національно-визвольного руху.

Пробудження національної свідомості українців розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. і набрало сили в першій половині ХІХ ст. на Лівобережній і Слобідській Україну, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили

Причини піднесення українського національного відродження:

1) політика російського та австрійського урядів – Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури (у Росії – Валуєвський указ 1863 р., Ємський указ 1876 р.);

2) історичні корені – чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту;

3) формування національної інтелігенції, яка виступала і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.);

4) зовнішні впливи. Ідеї Великої Французької революції кін. ХVІІІ ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р., засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

б) національно-культурницький етап українського національного відродження;

Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція. Яка прагнула зберегти від вимирання українську, мову, історію, культуру.

У 1798 р. І.Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної.

Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне об’єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та ін. Ідейний натхненник цього товариства був письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. “Малоросійські повісті”, він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. У Харкові цьому процесу сприяв і Петро Гулак-Артемовський.

Наприкінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст.. помітно посилюється інтерес до української історії. Зокрема, відома анонімна праця “Історія Русів”, яка вийшла друком у 1846 р. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського населення на свободу і державу. Патріотична спрямованість “Історії Русів” зумовила її широку популярність і значний вплив на розвиток української історичної науки.

Перша узагальнююча праця з історії України Д.Бантиш-Каменського (1822 р.), 5-титомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.).

Поряд з літературними і історичними дослідженнями важливою формою діяльністю інтелігенції було вивчення українського фольклору. Відомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

в) таємні масонські і декабристські організації на Україні;

На поч. ХІХ ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка радикалізувала суспільство, в Україні виникають перші таємні організації – масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа “Любов до істини” (1818-1819 рр.), серед членів якої були І.Котляревський, Г.Тарнавський, С.Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі у 1821 р. утворилася таємна “Малоросійське товариство” на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України.

Читайте также:  Казахстан требует вернуть земли

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У 20-і роки ХІХ ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:

а) “Південне товариство” (1821-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем;

б) “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги – ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. “південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.

г) діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Т.Шевченко.

На початку 40-х років ХІХ ст. з відкриттям університету центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846-1847 рр. В Києві діяла перша суто українська таємна політична організація Кирило-Мефодіївське товариство (братство) (Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В. Білозерський та ін.).

Програні завдання організації викладені в “Книзі буття українського народу” (“Законі божому”) та “Статуті”.

— ліквідація самодержавства і кріпосного права;

— національне визволення України;

— утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів. Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків.

За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув’язнення та заслання.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, мислитель Т.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє національне і соціальне визволення.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій Галичини.

2. Назвіть причини соціальних рухів в Галичині у І пол. ХІХ ст.

3. В чому полягала основна діяльність «Руської Трійці»?

4. Які були наслідки революції 1848 року в Галичині?

5. Які ви знаєте таємні масонські та декабристські організації в Україні?

6. Коли розпочали свою діяльність Кирило-Мефодіівське товариство ім. Шевченко?

7. Визначте роль діяльності різних товариств на національне відродження.

Рекомендована література:

1. Аркас М. Історія України – Русі. — К.: Вища школа, 1991.- с.352-384.

2. Бойко О. Д. Історія України .- К.: Академія ,2001.-с.285-439.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії.-К.: Либідь,1996.- с.314-529.

4. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа.-К.:Лебедь, 1991.- с.297-344.

5. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України .-К.,1990..- с.496-544.

6. Дорошенко Д.І. Нарис історії України.-Львов: Світ, 1991.-с.268-328.

7. Жмыр Р.Ф. На пути к себе . История становления украинского сознания //Философская и социологическая мысль.-1991.-№2-4.

8. Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів: Світ,1990.- с.276-328.

9. Полонська — Василенко Н. Історія України. В 2-х т.-К.:Либідь,1992.- Ч.2.- с.261-38

10. Субтельний О. Україна: Історія .- К.: Либідь, 1994 .- с. 183-294.

Источник

Adblock
detector