Поділи речі посполитої та доля українських земель

Три поділи Польщі та доля українських земель

Наприкінці ХVІІІ ст. відбулися зміни і на українських землях, що знаходилися під владою Речі Посполитої. У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала занепад: фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією. Ослабленням Польщі скористалися сусідні держави – Росія, Прусія та Австрія. Їх лякала можливість поширення через Польщу ідей просвітництва, а згодом і духу Французької революції, тому вони планували розчленувати Польщу і розширити за рахунок її територій свої володіння.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського та Подільського воєводств отримала Австрія. Внаслідок об’єднання цих українських земель з південною частиною польських (Краківського, Сандомирського та Люблінського) воєводств було створено так зване Королівство Галичини і Ладомерії. До Пруссії відійшла північно-західна частина Польщі з Гданськом, до Росії – східно білоруські землі з Полоцьком і Вітебськом.

Приводом до другого поділу Польщі стало те, що чотирирічний сейм (1788-1792 рр.) розпочав у країні важливі реформи, зокрема прийняв конституцію, у якій відбилися ідеї Французької революції. Противники реформ і конституції, яка обмежували сваволю магнатів і шляхти, звернулися за допомогою до сусідів. І вони не забарилися. Щоб не допустити поширення революційних ідей і зміцнення Польщі, Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. За нею до Пруссії відійшли західні польські землі з Познанню, до Росії – Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Поділля) і центральна частина Білорусії з Мінськом.

Другий поділ Польщі викликав в країні піднесення національно-визвольного руху. У березні 1794 р. у Кракові спалахнуло польське визвольне повстання під проводом Т.Костюшко. На Правобережній Україні розповсюджувалися листи й прокламації із закликами приєднання до повстання. Проте великої популярності серед населення вони не мали: переважна більшість українського селянства залишилась байдужою. Врешті-решт повстання придушили російські війська, очолювані О.Суворовим. Після цього, у 1795 р. було здійснено третій поділ Польщі, за яким Росія отримувала Волинь, Західну Білорусь, Литву і Курляндію; Австрія – Люблін і Краків з прилеглими районами; а Пруссія – решту польських земель із Варшавою.

За результатами третього поділу Речі Посполитої польський народ втратив свою державність. Відтак, 62% території і 45% населення колишньої Речі Посполитої отримала Росія, 18% території і 32% населення – Австрія, і, відповідно, 20% і 23% дісталися Пруссії. Такі радикальні зміни політичної карти Східної Європи суттєво вплинули на долю українців. Близько 80% українського населення опинилося у складі Російської імперії.

Австрія, скориставшись ослабленням Туреччини у російсько-турецьких війнах, окупувала в 1774 р. Буковину. Згідно з Константинопольським протоколом 1775 р. вона визнавалася за Австрією. Відтепер у складі Австрійської монархії Габсбургів опинилися усі західноукраїнські землі: Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина.

На Правобережній Україні, після її приєднання до Росії, було запроваджено загальноросійський адміністративний поділ: спочатку намісництва, а потім губернії. У 1797 р. було створено Київську (центр Київ), Волинську (Новоград-Волинський) і Подільську (Кам‘янець-Подільський) губернії. Однак для того, щоб не загострювати стосунки з місцевою польською шляхтою, царський уряд гарантував їй станові права і привілеї. Вона отримала російське дворянство, зберегла право на володіння маєтками і залежними селянами. Зберігалося старе шляхетське законодавство. Водночас керівні посади в управлінні краєм посіли представники російської адміністрації. Для українського селянства, що складало переважну більшість населення Правобережжя і найбільше потерпало від сваволі польських панів, ніяких змін не відбулося.

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет

Источник

Українські землі у складі Речі Посполитої

Після укладення Люблінської унії у 1569 році становище українських земель кардинально змінилося: розпочався всебічний наступ польсько-литовської адміністрації на права українців. Передусім унія посилила соціальну, національну, релігійну та культурну експансію на українські землі. Однак ця ж унія об’єднала українські землі в одній державі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху та економіки, українські міста перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції , українські землі було залучено до міжнародної торгівлі (передусім через Балтійське море). Тому можна сказати, що унія мала досить суперечливі наслідки для українського населення.

Було запроваджене новий адміністративно-територіальний устрій, у зв’язку з яким українські землі (що опинилися у складі Польщі) були поділені на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне з цих воєводств мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. На Київщині, Брацлавщині й Волині спочатку зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, однак згодом запроваджується загальнодержавне право на латинській і польській мові.

Приєднані українські землі до складу Речі Посполитої різнилась за своїм економічним становищем. Найбільш економічно розвинутими вважалися Волинь, Північна Київщина; Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На Півдні заявили про себе такі міста як Канів і Черкаси. Переяславщина також почала відновлятись після монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго, оскільки набіги кримських татар починаючи з 1482 р. спустошували ці землі. Сіверщина менше потерпала від кочівників. Тут розвивалися сільське господарство та різні промисли.

У кінці XVI ст. почалася колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Ці землі заселяли селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Відразу після хліборобів сюди приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. В результаті утворювалися, фактично незалежні від польської корони, величезні латифундії. До середини XVII століття ці пани запровадили кріпацтво, на лівому та правому берегах Дніпра, не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, яка закріпила панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини українці зустріли вороже. Підтримані запорожцями, вони готувалися до боротьби з ворогом.

Також нелегке життя було в українських міщан, які жили в Польській державі. Незважаючи на те, що містам було надано магдебурзьке право, ним користувалися виключно поляки і німці, в той час як самоврядування українського міщанства було значно обмежене.

У XV-XVII ст. українських міщан витіснили до окремих кварталів, заборонили купувати та будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці користувались пасивним виборчим правом, тобто вони не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, також вони не могли здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.

Отже, виділимо такі особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої:

українські землі повністю втратили адміністративний поділ, що брав початок із часів Київської Русі; натомість утворюються Галицьке, Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства;
південні території залишаються практично незаселеними через постійні набіги татар;
почалося формування фільварків. Насамперед це пов’язано зі зростанням попиту в Європі на зерно та загальне пожвавлення господарської діяльності. У XVI — XVII ст. Р іч Посполита стає одним із найбільших експортерів зерна. Перехід до фільваркового господарства супроводжувався посиленням феодального гноблення: замість грошового або натурального оброку селяни мусили відробляти майже щоденну панщину, селянські наділи занепадали.
зміцнюється політичний та економічний вплив польської шляхти в державі. Величезні українські землі захоплюються польськими магнатськими родами та католицькою церквою. В Україні діяли польське феодальне право і Литовські статути. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20 річний термін розшуку селян-утікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.

Источник

Три розділи Речі Посполитої що призвели до знищення держави. Реферат

Історіографія та точки зору вітчизняних та зарубіжних дослідників на розділи Польщі. Становище Речі Посполитої в середині-кінці XVIII ст. Причини поділів. Перший розділ Речі Посполитої. Надбання союзників та втрати Польщі. Історія другого поділу Речі Посполитої. Третій поділ Речі Посполитої — знищення Польської держави

До кінця XVIII століття Річ Посполита була одним з найбільших у Європі держав. Повна назва звучала як «Річ Посполита (від пізньолат. respublica — республіка) двох Народів», малися на увазі народи «Корони» (Польського королівства) і «Великого князівства Литовського, Російського й Жемойтського», що склали після Люблінської унії 1569 р. федерацію, яка проіснувала аж до III розділу.

Після смерті Августа III (1763) у Польщі утворилися два політичних табори: Рух під проводам Чарторийських, який пропонував програму реформ по поверненню слави Речі Посполитої, маючи на увазі, що союзником Польщі в боротьбі за реформи стане Росія, і Республіканці, програма яких стояла на захисті Золотої вільності й опорі всяким змінам державного ладу. На чолі Республіканців стояла родина Потоцьких. Республіканці прагнули до союзу з Австрією й Францією, і їхні ідеї збігалися з інтересами сусідніх з Польщею держав. Уже з 1732 року існував договір (Договір Лоєвенвольда) між майбутніми державами, які братимуть участь у розділі, про недопущення змін державного устрою країни.

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Три територіальних розділи польської держави були проведені в 1772, 1793 і 1795 роках сусідніми з Річчю Посполитою державами — Росією, Австрією й Пруссією:

І поділ — у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія — Галичину, Пруссія — споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. — Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.
ІІ поділ – 1793 р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія — польські землі.
ІІІ поділ — 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

Розділи Речі Посполитої між Пруссією, Австрією й Росією, яке сталося в XVІІ столітті, належать до «вічно живих» тем європейської історії. У різних країнах видана (і продовжує виходити у світ) вражаюча кількість монографій, мемуарної літератури, архівно-документальних публікацій, присвячених як розбору обставин зникнення Польської держави з карти Європи, так і рецидивам територіального перекроювання Речі Посполитої в XIX столітті, що виявили повторюваність, розтягнутість у часі самої тенденції розділів.

Розділи 1772, 1793 і 1795 років — це й одна з «болючих точок» європейської історії, російсько-польських відносин. Вони так чи інакше спричинили довгий ланцюг трагічних подій, серед яких польські повстання 1830 — 1831 і 1863 — 1864 років і наступні невдалі спроби царської адміністрації інкорпорувати Польщу до складу Російської імперії, двозначності декларацій Лютневої революції по польському питанню.

Потім, після проголошення Польщею незалежності в 1918 році, — радянсько-польська війна 1920 — 1921 років, що завершилася масовою загибеллю наших військовополонених у польському полоні, і трагедія Катині й Мідного, вступ радянських військ у Польщу 17 вересня 1939 року й фактична співучасть за рік до цього Польщі в мюнхенській змові (ультиматум Чехословаччини з вимогою повернути Тешенську область). Просте перерахування суперечливих, які гостро, а часом болісно сприймаються тим, що встають у цьому контексті, показує, наскільки важливим і актуальним залишається об’єктивне дослідження польського питання в його історичній ретроспективі.

Звідси – все нові й нові звернення істориків до епохи розділів як до вихідної точки «польського питання» – найскладнішого історичного феномена, природа, причини й наслідки якого багато в чому залишаються нез’ясованими або недостатньо з’ясованими. Справа в тому, що при ґрунтовному, але далеко не повному освоєнні фактичного матеріалу, дискусії навколо цілого ряду сутнісних, принципових питань, що стосуються розділів, тривають.

Історіографія та точки зору вітчизняних та зарубіжних дослідників на розділи Польщі

Узагальнюючи оцінки й точки зору вітчизняних і закордонних дослідників, можна виділити наступні проблемні блоки: співвідношення внутрішніх (анахронізм державно-політичного пристрою Речі Посполитої) і зовнішніх (політика сусідніх держав — Пруссії, Австрії, Росії) факторів у розділах, а потім і знищенні в 1795 році Польської держави.

Значна частина вітчизняних (С. М. Соловйов, М. І. Костомаров, Н. Д. Чечулін, Ф. Ф. Мартенс, із сучасних — Г. О. Санін) дослідників схильні зв’язувати «падіння Польщі» у першу чергу з найглибшою й тривалою внутрішньою кризою, внутрішнім розкладанням польського державного ладу, всевладдям і своєкорисливістю шляхти, використаним сусідами Речі Посполитої, у першу чергу Пруссією й Австрією, а також Росією, для територіальних збільшень за її рахунок. [6]

Схожої точки зору дотримувалися провідні дореволюційні німецькі (К. Шлецер, Є. Германн), частина польських («краківська школа») дослідників, що покладали, однак, основну відповідальність за розділи на Катерину II. З іншого боку, чимало послідовників було й залишається у великого австрійського історика А. Беєра, який зв’язував причини розділів з «повним розкладанням європейської системи держав у другій половині XVIII століття й обумовленої цим бездіяльністю сторонніх розділу держав».

Широке поширення дотепер має теорія «змови проти Польщі», яку розвивають ряд французьких і польських, у тому числі сучасних, авторів. Приклад — у цілому дуже цікава робота Т. Цегельського й Л. Кондзели «Розділи Польщі. 1772 — 1793 — 1795» (Варшава, 1990). [3]

Більшість вітчизняних, втім, як і закордонних істориків, схильні вважати основним архітектором розділів прусського короля Фрідріха II, розглядаючи роль Росії як змушену обставинами російсько-турецької війни 1768 — 1774 років, для успішного закінчення якої було необхідно нейтралізувати відкриту протидію Австрії й приховану — Пруссії.

На адресу Катерини (принаймні, у Росії XIX століття) висловлювався чи не єдиний докір — у посиленні Пруссії й передачі української Галичини Австрії. Проти течії насмілювалися йти тільки тодішні революційні демократи — М. Бакунін і А. Герцен, що призивали повернути незалежність Польщі, поділеної «між одною німкенею й двома німцями». [7, 9-11]

У результаті в 60-ті роки XIX століття під впливом авторитету С. М. Соловйова, який опублікував у 1863 році, році чергової польської кризи, перше в Росії комплексне дослідження розділів — «Історію падіння Польщі», сформувалася і стала базовою й перейшла потім у радянські підручники історії «національна» концепція, відповідно до якої Росія, беручи участь у розділах Польщі, тільки повертала у свій склад українські й білоруські землі, не приєднавши ні п’яді території корінної Польщі (питання про Литву й Курляндію трактувався як такий, що мав для них позитивні наслідки у зв’язку з тим, що «Росія була більш економічно розвинена, нім Річ Посполита»). При цьому, однак, відзначалося, що «російський царат. разом із Пруссією й Австрією відповідає за участь у цьому несправедливому акті». [6, 12-14]

На перший погляд, подібні оцінки виглядають досить зваженими, особливо з урахуванням визнання колективної відповідальності царату за «несправедливий акт» у відношенні Польщі. Якщо ж вникнути глибше, то пошук «головного лиходія» або виділення одного, хоча й важливого, фактору з комплексу причин, що обумовили розділи, не просто веде від неупередженого погляду на бурхливу й суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині XVIII століття. Ми маємо справу з типологічно невірним підходом, оскільки оцінка історичних подій двовікової давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу занадто часто створює ґрунт для політизованих спекуляцій, що не мають нічого загального з осмисленням історичного досвіду. Стосовно до розділів Польщі зрозуміти логіку настільки багатомірного, полівалентного процесу — це й значить відплатити по заслугах його учасникам.

Виходячи із цього, представляється, що вийти на не ангажовані, об’єктивні оцінки розділів можна лише за умови системного підходу, що припускає їхній розгляд у рамках еволюції міжнародних відносин у Європі, простеженої протягом досить тривалого тимчасового періоду. Це дає можливість не тільки виявити ретроспективні його джерела, але й урахувати наступний розвиток тенденцій, які його породили.

Справедливості заради треба сказати, що такі спроби робилися як раніше (французьким істориком А. Сорелем, і В. О. Ключевським), так і в останні роки — німецькими дослідниками М. Г. Мюллером і М. Шульце-Весселем, російським Інститутом слов’янознавства, який випустив збірник «Польща і Європа в XVIII столітті. Міжнародні й внутрішні фактори розділів Речі Посполитої » (М., 2000). Зараз, після кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі й світі, подібний підхід представляється особливо перспективним. [5]

Становище Речі Посполитої в середині-кінці XVIII ст. Причини поділів

Польська проблема була однією з основних у зовнішній політиці Росії протягом усього XVIII ст. Росія була зацікавлена в слабкій і слухняній Польщі, а в перспективі й у поверненні під російський скіпетр польських земель, що колись входили до складу Київської Русі. Кризовий стан польської державності (виборний, майже позбавлений реальної влади король і погано керований сейм, на якому всякий рядовий шляхтич міг накласти вето на будь-яке рішення) сприяв досягненню цих цілей, і вже із часу Петра І Росія фактично диктувала свою волю ніколи грізному супротивникові.

Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з «найгеніальніших» засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави – держави, яка нікому не загрожує, – є гарантом її існування, («Польща безвладдям сильна»). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої.

Польська політична еліта, перейнята боротьбою за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася розгледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала гарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо «польського питання» виконане без участи самих поляків («угода трьох чорних орлів» від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення «дефінітивно розв’язати польське питання». [7, 23]

Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий гарант її суверенності та непорушності її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Пруссія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим.

Ідея поділу знаходила щораз більше прихильників і в самій Росії. Російська політика брутальної, тотальної патронації над Польщею привела до наростання опору, що проявилось, зокрема, у формі змагань за трон під час останніх виборів короля, а особливо під час Барської конфедерації 1768-1772 рр., у прагненні реформ та в емансипації частини політичної еліти Речі Посполитої (у 1780-1792 роках). З огляду на це в Петербурзі почали усвідомлювати, що тривале і цілковите підпорядкування Польщі буде складним, а то й взагалі неможливим.

Тим часом в оточенні Катерини II з’являлися нові фаворити та їхні протеже, які свої нетривкі підвищення та тимчасові кар’єри прагнули використати не тільки для отримання становища, а насамперед – для здобуття великих маєтків. А це було можливе хіба що у випадку нових територіальних загарбань Росії. Задля цього, власне, Орлови, Зубови та інші «времєнщики» обстоювали агресивну експансивну політику Росії щодо сусідів.

Провадження такої політики супроти Туреччини ускладнювалося, з одного боку, опором самої Порти, а з іншого, – побоюванням наддержав за надмірне зміцнення впливів Росії у південно-східній Європі. У такій ситуації почастинний поділ Польщі суттєво послаблював напруження поміж державами Середньої та Східної Європи, а заодно давав змогу – при чому без особливих зусиль – значно розширити свої володіння.

Так, у 1763 р., опираючись на силу російської армії й підтримку Пруссії, з якою заради цього був укладений союзний договір, Катерина ІІ домоглася обрання на польський престол свого ставленика Станіслава-Августа Понятовського. З його допомогою російський уряд розраховував забезпечити в Польщі свої інтереси й, зокрема, вирішити проблему прав польських православних (дисидентів). Але польський сейм і чути не бажав про будь-які поступки православним. Правда, у Польщі існувала партія впливових магнатів Чарторийських, яка домагалася обмеження прав сеймів і встановлення спадкоємної монархії. Чарторийські обіцяли Росії допомогу у рішенні дисидентського питання, якщо та, у свою чергу, підтримає їхні плани. Але підтримати Чарторийських значило порушити умови угоди із Пруссією, яка не бажала зміцнення польської держави. [5, 25-27]

В оцінці причин розділів Польщі і їхніх наслідків думки істориків розділилися. С. М. Соловйов в «Історії падіння Польщі» виділив три фактори, три найважливіші, як він вважав, причини цих подій:

«Російський національний рух, що відбувався. під релігійним прапором;
Завойовницькі прагнення Пруссії;
«Перетворювальні рухи, що панували в Європі з початку століття до кінця його». [6, 41-44]

Книга Соловйова, написана в 1863 р., у цілому відбивала офіційну точку зору того часу, яка зводилася до того, що розділи Польщі були неминучі, але деякі історики наступного часу були більш категоричні й винили в розділах Польщі або тільки самих поляків, або країни-учасниці розділів. Так чи інакше розділи Польщі негативно позначилися на розвитку взаємин між російським і польським народами й на тривалий період часу створили для Росії серйозну політичну проблему.

Перший розділ Речі Посполитої. Надбання союзників та втрати Польщі

В 1768 положення ще більше загострилося: проти Росії виступила так звана Панська конфедерація польських магнатів, у відповідь на що спалахнуло повстання православних селян гайдамаків. А рішення Росії щодо поділу Польщі викристалізувалося у 1771 році – наприкінці Панської конфедерації.

Росія мала достатню силу, щоб скорити Польщу, але цього не допустили б Австрія й Пруссія, які домовилися спільно підтримувати існуючий у Польщі політичний лад. Так виник новий союз, що призвів в остаточному підсумку до першого розділу Польщі. Проти Панської конфедерації були послані російські війська під командуванням О. В. Суворова, які досить швидко зуміли впоратися із супротивником. Однак надмірна рішучість Росії стала турбувати тепер і інші європейські країни (зокрема, Францію), які, щоб відволікти увагу російського уряду від Європи, спровокували початок Російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Ця війна, що була в цілому успішною для Росії, лягла непосильним тягарем на плечі російського народу, і уряд, усвідомивши, що значного посилення Росії за рахунок Туреччини європейські держави однаково не допустять, став шукати шляхи до миру. Але Туреччина, активно підтримувана Австрією, не бажала йти ані на які угоди. Відмовитися від підтримки Туреччини Австрію спонукало лише згода Росії на розділ Польщі, який ініціювала Пруссія. [5, 38-39]

Так, Катерина II, не змігши заручитися серйознішою підтримкою короля чи якоїсь достатньо впливової групи, зважаючи на невдоволення Австрії та Пруссії її новими завоюваннями в Туреччині, після певних вагань згодилась з проектом поділів Польщі, що його неодноразово пропонував прусський правитель Фрідріх II. Задля історичної правди варто зазначити, що перший крок у цій справі (ще в лютому 1769 року) зробила Австрія, зайнявши невеликий анклав – Спішське староство. Остаточний проект поділів прусський монарх запропонував Габсбургам у січні 1772 року.

У результаті 25 липня 1772 р. трьома країнами була підписана угода про розділ. Однак, після узгодження генерального плану Берлін та Відень почали змагатися в захланності, прагнучи загарбати якомога більший шмат території. Стримувала їх хіба що Катерина, звісно не з симпатії до польської держави чи народу. Вона все ще плекала надію, що знесилена Польща залишиться під протекцією Росії – як сили, що турбується про її подальшу екзистенцію. Через це займанщина Росії була доволі поміркована (92 тис. км². і біля 1,3 млн. населення) в порівнянні із захопленнями інших учасників поділів (Австрія – 83 тис. км². і біля 2,65 млн. населення, Пруссія – 36 тис. км². і біля 580 тис. населення). Усе це відбувалось у якомусь зв’язку з тодішніми британськими та міжнародними засадами рівноваги сил і рівноваги завоювань.

Отже, за першим розділом Польщі Росія одержала великі території польської Лівонії й частини Білорусії площею 92 тис. км 2 . Австрії дісталася Малопольща з територією в 83 тис. км 2 , а Пруссії лише 36 тис. км 2 Великопольщі. Однак в економічних відносинах, землі, що відійшли до Росії були найменш розвинені, так до того ж Австрія й Пруссія одержали свої частки без єдиного пострілу. [5, 43]

Втрата понад 30 відсотків території і 40 відсотків населення мала би подіяти на Річ Посполиту як широко застосовуване в тих часах «пускання крови» хворим на гіпертонію. Перший поділ на багато років примирив опозиційні настрої в обкраяній Польщі. Практично без опору сприйняв акт поділу найвищий орган суверенної влади – сейм, скорумпований і заляканий (не враховуючи кількох винятків). Поділ суттєво зміцнив порозуміння між Петербургом, Віднем та Берліном. Натомість не вдалося Росії так само успішно розвинути співпрацю з обома партнерами в інших напрямках – насамперед у Туреччині та в німецьких землях.

Отже, перший поділ був для його учасників доволі вигідним. Це могло означати, що в подібній кризовій ситуації займанці діятимуть за подібним сценарієм, що й сталося за двадцять років, щоправда в дещо іншій ситуації, хоча умови, які їй передували були дуже схожими.

Історія другого поділу Речі Посполитої

Невелика Польська держава, яка залишалась, зберігалася в зоні російського впливу й протягом ряду наступних років фактично управлялася не стільки королем Станіславом-Августом, скільки російським послом у Варшаві.

Так тривало до кінця 1780-х рр., коли сильна анти-королівська опозиція в сеймі вирішила переорієнтувати польську зовнішню політику на союз із Пруссією. Нове покоління польських політиків – патріотів, задивлене в ідеї просвітництва і позбавлене «комплексу катастрофи поділу», задумало скористатися з проблем Росії під час її війни з Туреччиною (1787–1792). [1, 22-24]

Катерина II не піддалась намові польського короля укласти союз із Річчю Посполитою і прийняти програму реформ. Патріотичний табір почав діяти (з розрахунку на союз із Пруссією та на доброзичливість Австрії) не зважаючи на Росію і відкидаючи її протекторат. На основі підписаного в 1790 р. пруссько-польського договору про взаємодопомогу сейм прийняв ряд важливих законодавчих актів, самим значним з яких була конституція 3 травня 1791 р.

Як відзначають сучасні польські історики Л. Кондзеля й Т. Цегельский, це був «останній перед розділами акт самовизначення народу». При цьому польським законодавцям була властива характерна для Століття Просвітництва ілюзія, начебто «уже саме по собі утвердження нового державного устрою помножить сили» країни. [3, 68-69]

Впродовж чотирьох років сейм проводив реформи, спрямовані на модернізацію держави та суспільства, однак Росія все це перекреслила, започаткувавши другий поділ. Король поступився бажанням Катерини II і в липні 1792 р. приєднався до тарговицької конфедерації. Представники патріотичної партії реформ змушені були покинути країну.

Цього разу учасниками поділу були тільки Росія та Пруссія. Союзники дійшли згоди всупереч прагненням Австрії зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і не залишили Відню вибору, як тільки остаточно визнати доконаний факт.

Звістка про польську конституцію сильно стривожила російську імператрицю, яка побачила в ній відгомони французьких революційних подій і зовсім не бажала мати щось подібне в безпосередній близькості своїх границь. Дочекавшись поки Австрія й Пруссія загрузли у війні з жірондистською Францією, Катерина навесні 1792 р. обрушила на Польщу російські війська. Кампанія була недовгою, і вже до літа російська армія контролювала всю територію Речі Посполитої. У грудні того ж року Петербург дав позитивну відповідь на чергову пропозицію Пруссії про новий розділ Польщі, офіційно проголошений 9 квітня 1793 р.

Підсумком другого розділу була анексія Пруссією воєводства познанського, калишського, гнезнінського, щерадского, лечицького, іновроцлавського, брест-куявського, плоцького, добринських земель, частина равського й мазовецького воєводств, а також Торунь і Гданьск, усього 58 тис. км 2 і майже 1 млн. населення. Російська частина включала білоруські й українські землі на схід від лінії Друя-Пінськ-Збруч, усього 280 тис. км 2 і 3 млн. жителів. [3, 71]

У 1793 році Польща втратила близько 308 тисяч км² – що становило 3/4 її території. Від цієї трагедії не врятувало Польщу навіть те, що частина магнатерії та консервативної шляхти погодилась на співпрацю з Росією і, з формального огляду, позаймала урядові посади в Польщі всупереч усім діям Чотирилітнього Сейму. Трагедія Тарговицької конфедерації 1792 року однозначно засвідчила, що навіть домінація консервативної проросійської орієнтації не змогла врятувати Польщу від поділів. Долю поділів визначило прагнення трьох союзників-загарбників на легкі, але чималі територіальні долучення коштом немічної Польщі. [5, 57]

Другий поділ Польщі свідчив про невідворотність остаточного поділу й ліквідацію польської державності. Паувальники, брутально перешкоджаючи будь-яким спробам модернізації Речі Посполитої та функціонуванню її легальної влади, фактично перекреслили можливість її екзистенції. Залишена після другого поділу обідрана польська державка, із змінімалізованими (а насправді – зліквідованими) функціями могла б стати територією підвладною виключно Росії, а отже, й джерелом конфліктів із двома іншими учасниками поділів, не кажучи вже про постійне намагання такої державки вибавитися з-під ненависного панування і повернути собі втрачені провінції.

Третій поділ Речі Посполитої — знищення Польської держави

Польські патріоти, не змирившись з рішеннями сейму, у березні 1794 р. оголосили в Кракові про початок повстання проти іноземних військ.

На чолі повстання встав Тадеуш Костюшко, при ньому була створена Головна національна рада. До армії Костюшко, що виступила з Кракова у напрямку Варшави, приєднався загін селян Краківського воєводства.

У першій великій битві – при Рацлавицях – повстанська армія отримала перемогу над російськими військами.

В квітні перемогли повстання у Варшаві та Вільнюсі (Вільно). 7 травня Костюшко видав Поланецький універсал, яким селянам дарувалася особиста свобода, скорочувалися розміри панщини, признавалося спадкове право селян на оброблювані ними землі. Проте шляхта всіляко саботувала проведення цього універсала, а в самій Варшаві почалися зіткнення між Головною національною радою й городянами на чолі з К. Конопко, виступаючими за більш радикальні заходи.

Тим часом у червні прусські війська вступили до Кракова, а росіяни – в серпні взяли Вільнюс. В листопаді, не витримавши натиску армії О. В. Суворова, здалася і Варшава. [1, 62]

Більшість дослідників цієї проблематики радянських часів твердять, що повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько-пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась беззахисною перед могутньою коаліцією і внаслідок третього переділу припинила самостійне державне існування до 1918 р. [8, 26-29]

Отже, незадовго після другого поділу загарбницькі держави (а насамперед Росія) почали обмірковувати те, як би то провести третій – остаточний – поділ Польщі; зокрема сильні німецькі держави недвозначно домагались нових територіальних збагачень за рахунок Польщі, енергійно провадячи задля цього війну проти революційної Франції.

Такі мотивації отримали рішучу перевагу в новітній та сучасній історіографії. Давніші дослідники, які, зрештою, тлумачили історію згідно з офіційною пропагандою займанців, трактували повстання Костюшка як основну і безпосередню причину третього поділу 1795 року і ліквідації польської держави. [8, 32]

Всупереч тодішній пропаганді і твердженням кількох генерацій істориків, загарбання Росією литовсько-білорусько-українських земель не принесло їхнім мешканцям жодного визволення з-під іноземного панування.

Влада царської Росії над тими неросійськими краями і народами була значно тяжчою і нестерпнішою. Мало що змінював той факт, що православна віра (яку сповідувала більшість населення цих територій) була панівною.

Натомість від самого початку царська влада розпочала війну з греко-католицькою та католицькою церквами, до лона яких також належали багато мільйонів віруючих. Навіть більше, нове панування загрожувало українському, білоруському, литовському та польському народам цілеспрямованою та брутальною русифікацією.

Після рішення спірних питань, 24 жовтня 1795 року держави, які приймали участь в розділі встановили границі інших польських земель. У результаті III розділу Росія одержала Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву й Курляндію, що залишились до сходу від Бугу, і лінії Немирів-Гродно, загальною площею 120 тис. км 2 і 1,2 млн. чоловік. Пруссія – остаточну частину Підляшшя й Мазовії з Варшавою, Жемайтії (Західної Литви) і Малопольщі, загальною площею 55 тис. км 2 і 1 млн. населення. Австрія – Краків і частину Малопольщі між Пилицею, Віслою й Бугом з м. Люблін, частину Підляшшя й Мазовії, загальною площею 47 тис. км 2 , і 1,2 млн. населення. [5, 77-78]

Останньою крапкою в ліквідації польської держави було зречення від престолу останнього короля – Станіслава Августа Понятовського (25 листопада 1795 р), а також угода трьох союзників (26 січня 1796 р), в якій вони зобов’язувалися ніколи не вживати назви «Королівство Польське» або «Польща» і надалі спільно виступати проти будь-яких намагань відновити цю державу в будь-якій формі. Власне ця угода і стала найсерйознішою підставою тісної співпраці, союзу Росії, Австрії та Пруссії аж до останніх років минулого століття. [8, 148-154]

Внаслідок поділів Польщі витворився найтриваліший в історії Європи союз трьох імперій. Австрія та Пруссія доволі сильно поєдналися з Росією і це поєднання значною мірою було наслідком побоювань, що будь-яка неприязна супроти Росії політика може спричинити зміну її настроїв щодо польського питання. Ці побоювання справдилися не далі як за десять років після останнього поділу. Російський самодержець почав обдумувати можливість надання частині, або й усій території Речі Посполитої, що відійшла до Австрії та Пруссії національно-політичної автономії, що, врешті, частково й було зроблено у 1815 році – згідно з ухвалою Віденського Конгресу.

Проте ця політика фактично не порушувала угоди поділів, обмежившись лише закріпленням деяких територіальних та політичних вирішень Наполеона (з 1807 –1809рр), фактично продовживши їхню чинність до 1831 року. У 1807 році після розгрому Пруссії Наполеон проголосив на частині польських земель Варшавське князівство під своїм протекторатом і «дарував» йому Конституцію (Кодекс Наполеона), яка задекларувала рівність усіх громадян, особисту свободу селян, надала право створення державних структур. У 1811 році селян звільнили від панщини за викуп, вони отримали право власності на землю. [8, 162]

Після третього розділу Речі Посполитої російські володіння охоплювали 81% колишніх територій Польщі, тобто литовсько-білорусько-українські землі, а також територію центральної Польщі з Варшавою. Створене на території, яка належала Росії, Королівство Польське втратило автономію в результаті народних повстань 1830 і 1863 років.

Після I світової війни й Ризького миру (1921), які завершились польсько-більшовицькою війною, значна частина колишніх російських володінь залишилася в СРСР, крім Литви й Латвії.

Література

Бардах Ю, Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. — М., 1980.
История южных и западных славян. — Т. 1 —2. М., 1998.
Конзеля Л., Цегельский Т. Концерт трех черных орлов. Споры о разделах Польши // Историки отвечают на вопросы. Москва, 1990.
Краткая история Польши с древнейших времен до наших дней. — М., 1993.
Польща і Європа в XVIII столітті. Міжнародні й внутрішні фактори розділів Речі Посполитої — М., 2000.
Соловьев С. М. История падения Польши —Т. 16— Соч. Москва, 1995.
Стегний П. В. Разделы Польши и дипломатия Екатерины II. 1772. 1793. 1795— М., 2002. — 696 с.
Тымовский М. , Кеневич Я. , Хольцер Е. История Польши: Перевод с польского— Весь Мир, 2004 — 544с.

Источник