Меню

Який учений вперше застосував назву географія до науки про землю

Готуйся серйоЗНО
до географії

Географічні знання про Землю накопичувалися протягом багатьох тисячоліть. Поступово працею багатьох людей, відважних мандрівників, учених створювалося інтелектуальне багатство географічної науки. Умовно весь час накопичення географічних знань розподіляють на такі етапи:

  • Давня епоха (до V ст. н. е.)
  • Середньовіччя (V ст. — перша половина XV ст.)
  • Епоха Великих географічних відкриттів (друга половина XV-XVІІ ст.)
  • Епоха Нового часу (XVІІІ-XІX ст.)
  • Епоха сучасних географічних досліджень (з початку XX ст.).

Одним з найголовніших питань, яке турбувало вчених стародавніх часів: якої форми наша планета. Тривалий час люди були впевнені, що Земля плоска. Про силу земного тяжіння у давні часи було не відомо, тому гадали, що коли б наша планета була круглою, то мешканці іншого її боку попадали з неї. Проте у різних народів уявлення про форму Землі були не однакові.

Народи Давнього Сходу залишили по собі письмові джерела, у яких погляди на Землю ґрунтувалися на міфах та легендах. Наприклад, у Давньому Єгипті ще за довго до початку нашої ери Землю вважали богинею. Над нею живе богиня неба, яка тримає на собі небозвід, по якому плаває корабель бога Сонця, який вказує шлях небесному світилу зі сходу на захід.

Жителі Давнього Вавилону уявляли Землю у формі гори, на західному схилі якої вони живуть. Гора оточена морем, на яке, як перевернута чаша, спирається тверде небо, де, як і на Землі, є суша, вода і повітря. По небу рухаються Сонце, Місяць і п’ять планет. Під Землею знаходиться безодня, у яку вночі опускається Сонце, проходить через неї, щоб вранці на сході знову почати свій шлях по небу.

Читайте также:  Викторина нужна ли земле атмосфера физика 7 класс

В давньоєврейській державі, яка знаходилася на рівнинах Палестини, вважали Землю плоскою. Над нею живуть вітри, які відділяють планету від небесних вод: дощу, снігу та граду. Під землею знаходяться води, які живлять моря та річки.

У Давній Індії на початку нашої ери уявляли Землю у вигляді випуклого диску, який лежить на спинах чотирьох слонів, які стоять на спині величезної черепахи, а та, в свою чергу, на змії, яка згорнувшись кільцем, замикає навколоземний простір. Дещо подібні погляди мали слов’яни . Лише замість слонів, вони уявляли плоску Землю на спині у китів, які плавають у безмежному океані.

Географія як наука бере свій початок із Стародавньої Греції та риму. Греки узагальнили та осмислили географічний матеріал, що залишився від найдавніших цивілізацій, та зробили чимало власних відкриттів. Фундатором давньогрецького природознавства вважають Фалеса Мілетського (VII-VI ст. до н. е.). Він першим, застосовуючи математичні методи, почав вимірювати і визначати положення об’єктів на поверхні Землі. Видатний мандрівник давнини Геродот (480-425 рр. до н. е.) увів поняття «історична географія» , вивчав традиції невідомих народів, побував у Скіфії (південних землях України), вперше описав життя і побут скіфів. Перші припущення про кулястість Землі зробив давньогрецький вчений Піфагор у VІ ст. до н.е. Відомий філософ Аристотель (384-322 рр. до н. е.) обґрунтував кулястість Землі . Ератосфен (275-194 рр. до н. е.) — «батько географії» — фундатор наукової географії, увів термін «географія» , досить точно обчислив довжину великого кола Землі (250 стадій, що відповідають близько 39 000 км), склав карту світу , використавши географічну сітку, звів у єдину систему знання про Землю, накопичені до того часу. Страбон (64/63-21 рр. до н. е.) — автор «Географії» в 17 книгах , де дано детальний опис усіх земель, відомих на той час. Видатний астроном і географ давніх часів Птолемей (90-160 рр. н. е.) систематизував усі відомі на той час географічні знання, обґрунтував геоцентричну систему розвитку Всесвіту, створив знамениту працю «Посібник з географії» , склав 26 карт окремих ділянок земної поверхні й одну зведену карту світу з градусною сіткою.

Читайте также:  Тест с ответами по теме биосфера живая оболочка земли

Античні часи завершилися в V ст., коли під ударами варварів загинула Римська імперія. Географічні досягнення було забуто, праці втрачено або знищено. Лише деякі з них збереглися завдяки арабським ученим, які вивчали їх та перекладали арабською мовою.

Перші географічні відомості про українські землі

Описи території, на якій розміщена сучасна Україна, а також прилеглі до неї землі велися з давніх часів.

Перші писемні згадки про природу окремих частин українських земель відомі з творів давньогрецьких та арабських авторів. Давньогрецький історик Геродот у V ст. до н. е. відвідав південні землі сучасної України. Його вразили багаті пасовища та просторі рівнини. У своїй праці “Скіфія” він описав Причорномор’я, де зазначив, що зима цих земель сувора й вода замерзає, а літо холодне й дощове. Вразили Геродота й величні річки: Борисфен (Дніпро), Тирас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Танаїс (Дон). Геродот також зібрав цікаві дані про скіфів, які заселяли ці землі, а також народи, що мешкали на північ від них.

У ІІ ст. до н. е. давньогрецький вчений Птоломей коротко описав території між Віслою та Доном із схематичними картами, на яких позначив річки та рельєфу цієї місцевості. А у І ст. римський вчений Пліній Старший описав окремі річки, тварин і рослин сучасної території України.

Середньовіччя

В епоху Середньовіччя (V – середина ХVІІ ст.) все більший інтерес проявляють європейці до заморських земель. Особливо приваблювали своїми багатствами країни Сходу, які в Європі зазвичай називали єдиним словом “Індія”. Купці із Сходу проклали торговельні шляхи до європейських країн, якими привозили цінні товари: перлини, коштовне каміння, прянощі. Тому європейці намагалися знайти шлях до багатих країн Сходу: Індії та Китаю, щоб налагодити торгівельні зв’язки з ними.

У цей час арабські вчені ведуть важливі спостереження за природними процесами, мандрують країнами Європи, Азії та Африки, вивчаючи життя та побут народів, складають описи та географічні карти. Один з найвидатніших арабських мандрівників — Ібн Баттута (1304-1377 рр.) — подорожував майже 30 років, подолавши відстань близько 130 тис. км. Свої враження він описав у книзі « Особливості міст та чудеса подорожей ».

У Європі періоду середньовіччя географічна наука перебувала в занепаді.

Однак незважаючи на панування релігії були люди, які вивчали світ і здійснювали мандрівки. Найбільш гучної слави набула подорож Марко Поло (1254-1324 рр.), який вирушив до Китаю та прожив там 17 років. Пізніше вийшла книга Рустіччано «Книга про розмаїття світів». Книга містить описи не лише Китаю та материкової частини Азії, а й островів — від Японії до Занзібару.

Значний внесок у вивчення країн Сходу в епоху Середньовіччя зробив російський купець Афанасій Нікітін , який у середині ХV ст. побував в Індії, перетнувши на своєму шляхи три великих моря. Тому написана ним книжка, має назву “Ходіння за три моря” , яка складається лише з 20 сторінок, але містить багато цікавої інформації про природу та побут Індії.

На півночі Європи, де в наш час знаходяться Норвегія, Швеція та Данія, в ІХ-ХІ ст. жили войовничі пірати вікінги, які грабували кораблі, прибережні селища, монастирі й навіть цілі міста. Вікінги забирали людей у рабство, а тих, що чинив опір, вбивали й захоплювали силоміць землі для поселення. В Європі називали вікінгів норманами , на Русі – варягами . Їжу собі вони добували в морі, тому головним засобом пересування вікінгів були легкі й вузькі кораблі, які прикрашали головою дракона.

Не всі варяги сиділи вдома. Деякі з них усе життя проводили в плаваннях. Волелюбні бійці, що не мирилися з утисками вождів, молодь, яка не знаходила застосування своїй силі на батьківщині, злочинці, що скоювали вбивства, об’єднувалися у бойові дружини й відправлялися в море на пошуки слави й нових земель. Прибуток ділили порівну.

У середини IX ст. нормани відкрили острів Ісландія . Її суворі багаті рибою річки, вкриті снігами вершини гір, зелені луки нагадували вікінгам їхню батьківщину. В Ісландію кинулися колоністи. Так, у Х ст. сюди приплив вигнанець за вбивство Ерік на прізвисько Рудий . Але й в Ісландії підступний вікінг пробув недовго. Зібравши команду, він відправився шукати нові землі. Після тривалого й небезпечного плавання мандрівники побачили зелені луки, почули пташиний гомін, а вдалині – вкриті льодом землі. Ерік помилково назвав відкриту їм країну Гренландія , тобто Зелена Земля. Він й не здогадувався, що цей найбільший острів на Землі майже весь вкритий льодовиком, крім вузької смуги узбережжя. Згодом сюди приїхали нові переселенці, які не поривали зв’язків зі своєю батьківщиною й продавали туди хутра, моржеві ікла, а в обмін одержували хліб, тканини, ліс, залізо.

Згодом колоністи з Гренландії почали шукати більше теплі й родючі землі. В 999 році корабель сина Еріка Рудого, Лейфа Еріксона , потрапив у шторм, який відніс судно далеко на південь. Люди побачили лісистий берег, пологі пагорби порослі диким виноградом та дикою пшеницею. Це була Америка, у якій побували вікінги за 500 років до Христофора Колумба.

Однак Америка не з’являлася на географічних картах ще понад п’ять століть. Навіть на першій моделі Землі – глобусі німецького географа Мартіна Бехайма , створеного у 1492 році , який відбив географічні досягнення того часу, Америка відсутня. Мабуть вікінги приховували від усього світу свої відкриття. А згодом, з середины ХІ ст. їх походи припинилися.

Епоха Великих географічних відкриттів

Ходити до Індії суходолом, як ще робили Марко Поло та Ібн Баттута, стало небезпечним у ХV ст. через набіги кочівників та грабіжників. Тому португальці, жителі однієї з найпотужніших у той час країни, почали шукати морський шлях до Індії навколо Африки. Це відкриття тривало. 85 років. Португальські каравели освоювали морський шлях уздовж західного узбережжя Африки, досягаючи усе більше південних широт.

Все розпочалося з захоплень територій на північному узбережжі Африки Генріхом Мореплавцем (1394-1460) – португальським принцом, четвертим сином в королівській родині. Він відзначився завоюванням ряду міст у Марокко, що поклало початок просуванню португальців вглиб Африки. Це стало першою в історії серйозною спробою європейців колонізувати нові землі. Згодом португальці захопили Канарські та Азорські острови й активно почали плавання вздовж західного узбережжя Африки. Як повний володар завойованих островів, Генріх Мореплавець серйозно зайнявся їхнім заселенням й освоєнням. Під його керівництвом у найкоротший час колонізовані землі стали джерелом вивозу пшениці, цукру, вина, цінних порід деревини.

Розвиток господарства та торгівлі в Європі став причиною підйому дослідницької активності європейців. Дослідницькі подорожі підтримували уряди країн, особливо Іспанії та Португалії. Починаються найбільші географічні відкриття, які через величезне значення для всього світу отримали назву Великих.

Європейці прагнули потрапити до Індії: їх вабили прянощі, золото, тканини. Це підштовхнуло до рішучих дій одного з найкращих португальських моряків Бартоломеу Діаша (близько 1450-1500), який вирішив йти далі на південь, ніж його попередник. Незважаючи на сильну бурю, корабель неспинно плив на південь. Діаш сподівався вдало використати вітер. А материк все не закінчувався й буря не вщухала. Далеко на півдні Діаш потрапив у зону західних вітрів. Тут було холодно, з усіх боків – відкрите море. Він вирішує з’ясувати, чи тягнеться далі берег. Беріг йшов на захід і на схід. Тут, очевидно, був кінець материка. Але змучений екіпаж уже втратив надію перебороти труднощі, яким, здавалося, не буде кінця, і зажадав, щоб кораблі повернули назад. З гірким почуттям капітан віддав наказ рушити в зворотну дорогу. Повертаючись додому, кораблі обігнули гострий мис. На згадку про перенесені випробування Діаш назвав його мисом Бур, але король Португалії перейменував його в мис Доброї Надії – сподівання на те, що здійсниться заповітна мрія португальців: буде відкритий шлях до Індії.

Коли почалася підготовка нової експедиції в Індію, Діаш був призначений керівником будівництва кораблів. Але головою експедиції король призначив Васко да Гаму , багатого вельможу, який своїм подвигом увінчав справу, розпочату Генріхом Мореплавцем. У 1497-99 рр. він здійснив плавання з Португалії до Індії, обігнувши Африку, і назад, уперше проклавши морський шлях з Європи до Індії. Екіпаж із трьох кораблів складав близько 170 чоловік.

Обігнувши крайній південь Африки – мис Голковий, експедиція вийшла в Індійський океан. З попутним вітром кораблі швидко дісталися індійського берега, придбали прянощі та коштовне каміння. На зворотному шляху мореплавці змушені були зупинитися на східному березі Африки й спалити один з кораблів. Через хворобу команда сильно поріділа й була не в змозі керувати всіма суднами. На батьківщину повернулися тільки два кораблі й менше половини екіпажу.

Така ціна була сплачена за нанесення на карту світу більш ніж 4000 км східного узбережжя Африки та відкриття морського торговельного шляху з Європи через Африку в Південну Азію. За це Васко да Гама був призначений віце-королем Індії.

Христофор Колумб прагнув дістатися Індії більш коротким шляхом: спираючись на знання про кулястість Землі, він вирішив досягти Індії шляхом на захід, через Атлантичний океан. У перше плавання ( 1492-1493 рр. ) Колумб вирушив на трьох каравелах: «Санта-Марія», «Нінья» та «Пінта». 12 жовтня 1492 р. експедиція досягла Багамських островів неподалік від берегів Америки. Відкриті землі Колумб уважав Індією, а місцевих жителів — індіанцями. Згодом Колумб здійснив ще три експедиції, але так і не зрозумів, що відкрив нову частину світу.

Після Колумба в Америку тисячі легких до поживи європейців. Їх називали конкістадорами — «завойовниками». серед яких найвідоміші — Франціско Пісарро та Ернандо Кортес.

У 1519­ – 1521 роках відбувся похід Ернандо Кортеса, який завершився завоюванням стародавньої держави ацтеків, що існувала на території сучасної Мексики, а потім у 1523 р. він відкрив півострів Каліфорнію.

На завойованих землях іспанські конкістадори мечем встановлювали своє панування, внаслідок чого Іспанія перетворилась у велику колоніальну країну того часу.

Чому сталося так, що землі відкриті Колумбом, не носять його імені? Вони названі на честь його друга флорентійського мореплавця Америго Веспуччі , подорожі якого мали важливе значення для усвідомлення суті відкриття Колумба. Веспуччі здійснив чотири мандрівки до берегів Америки на кораблях під іспанським та португальським прапорами, при чому сам не організовував та не очолював жодної з них. Зіставивши отримані дані, Веспуччі прийшов до висновку, що відкриті Колумбом землі є не Азією, а є до того незнаним материком, і запропонував назвати його “Новим Світом” .

У своїх спогадах Америго Веспуччі мало залишив відомостей про географічне положення окремих пунктів, про назви відкритих берегів, заток, річок. Але, маючи надзвичайний літературний хист, він яскраво описував зоряне небо південної півкулі, рослини, тварин, зовнішній вигляд та побут індіанців, що мало винятковий успіх у широкої публіки. В той же час про плавання Колумба іспанський уряд інформував громадськість мало. Це було підставою для німецького картографа Мартіна Вальдземюллера у 1507 році назвати “Новий Світ” на честь Америго Веспуччі Америкою без узгодження з самими мореплавцем. Згодом ця назва узвичаїлася й поширилася на два материка: Північну та Південну Америку, хоча й викликала невдоволення у географів та істориків.

На початку XVI ст. в Центральну Америку ринулися іспанські експедиції. Так у 1513 р. іспанець Васко Нуньєс де Бальбоа вперше перетнув Панамський перешийок і досяг берегів Тихого океану, а у 1517 р. іспанцями було відкрито півострів Юкатан і затоку Кампече.

У XVI ст. португальський мореплавець Фернан Магеллан здійснив першу навколосвітню подорож. Подорож розпочалася 20 вересня 1519 р. на п’яти суднах у складі 265 осіб (за іншими даними — 319), а 8 вересня 1522 року залишки експедиції (18 осіб) повернулися до Іспанії. Подорож, яка тривала 1081 добу, підтвердила кулястість Землі та довела існування єдиного Світового океану. Сам Магеллан не дожив до здійснення свої мрії, він загинув у результаті сутички з туземцями на одному з Філліпінських островів.

У 1497 р. італієць Джон Кабот (Джованні Кабото), який очолював англійську експедицію, повторно (після норманів) відкрив острови Ньюфаундленд, Ґренландію та узбережжя півострова Лабрадор.

У період з 1534 р. по 1542 р. французька експедиція під керівництвом Жака Картьє досягла затоки Святого Лаврентія і увійшла в гирло однойменної річки. На узбережжі було засноване поселення, яке назвали Канадою, а відкриті на північному сході материка землі було названо Новою Францією.

Також французи дослідили береги Великих озер, пропливли по річці Міссісіпі, уточнивши її вододіл та вивчивши дельту.

Великі географічні відкриття призвели до захоплення португальцями й іспанцями величезних при­родних багатств. З Америки через Атлантичний океан ішли кораблі, навантажені золотом і сріблом. З островів Південно-Східної Азії пливли кораблі з прянощами. А там, де багатства, там і бажаючі відібрати їх силою. На шляхах кораблів, що пливли з Індії чи Америки, чатували морські розбійники-пірати . Одним із капітанів піратських кораб­лів був англієць Френсіс Дрейк. Частиною награбованого він ділився з правителями своєї країни, тому королева Анг­лії нагородила Дрейка званням адмірала королівського флоту. Саме з метою грабунків у 1577-1580 роках було здійснене друге кругосвітнє плавання під керівництвом Дрейка.

Маршрут його кораблів до Вогняної Землі в основних рисах повторював шлях Магеллана. Але Тихий океан зустрів експедицію Дрейка зовсім не так привітно. Жорстокий шторм розкидав кораблі в різні сторони. Корабель капітана «Золоту лань» спочатку віднесло далеко на південь, у холодні бурхливі води. Пізніше цю протоку між Південною Америкою й Антарктидою назвали іменем Дрейка. Потім він повернув на північ, уздовж тихоокеанського узбережжя Південної й Центральної Америки, грабуючи поселення іспанців. Знаючи, що іспанці чатують на нього на зворотному шляху, Дрейк навіть спробував обігнути Америку з півночі й вийти в Атлантичний океан. Піратами було відкрито чимало островів.

Хоча вчинки Дрейка не можна назвати шляхетними, мо­ряки й географи завдячують йому багатьма важливими уточненнями карти світу. Віддаючи шану Дрейку як море­плавцеві, його іменем назвали найширшу протоку на Зем­лі, що з’єднує Тихий та Атлантичний океани

Географічні відкриття, здійснені піратами, були зроблені не з науковими, а грабіжницькими цілями. Маршрути торг­ових кораблів і піратів були одними й тими ж. Тож ще чи­мало земель не було відкрито. Заважала поширенню географічної інформації й конкуренція між морськими державами: відомості про відкриття нових земель утаємничували.

До XVII ст. на картах позначали землі давно відомі, щойно відкриті та . уявні. Уявний суходіл, розташова­ний десь у Південній півкулі, підписували латинською: Терра Австраліс Інкогніта — Земля Південна Невідома.

У XVIІ ст. у її пошуках експедиції одна за од­ною торували морські простори. Успішно за­вершилися плавання, організовані голландця­ми.

У 1606 р. голандський мореплавець Віллем Янсзон досягнув берегів п’ятого материка — Австралії. Але, подібно до Колумба, Янсзон так і не дізнався, що відкрив новий материк. Остаточно встановив, що Австралія — самостійний материк, голландський мореплавець Абель Тасман у 1644 році.

Протягом 125 років до берегів Австралії не вирушив жо­ден корабель, а матеріали експедицій, що досліджували Австралію, були засекречені.

Героїчні подорожі на суші здійснювали землепрохідці , завдяки яким від кінця ХVІ до середини ХVІІ відбувалося освоєння Сибіру та Далекого Сходу. Землепрохідці — люди, які розпочали освоєння Сибіру й Далекого Сходу. Землепрохідцями були «служиві, промислові й торгові лю­ди». Від кінця XVI до середини XVII ст. вони пройшли «на­зустріч сонцю», тобто на схід, понад 7 тис. кілометрів. Зав­дяки тогочасним експедиціям були відкриті не тільки нові землі, але й нові імена.

  • Володимир Атласов вивчав півострів Камчатка, склав його докладну карту, зібрав докладні відомості про півострів Чукотка, Курильські та Японські острови.
  • І.Москвітін вийшов до узбережжя суворого Охотського моря і дослідив його.
  • Василь Поярков та Єрофей Хабаров відкрили річку Амур та досліджували Приамур’я.
  • Видатним землепрохідцем був Семен Іванович Дежньов . Він проплив від гирла річки Колими в Тихий океан, обігнув Чукотський півострів та відкрив протоку, що з’єднує Тихий та Північний Льодовитий океани. Пізніше ця протока була названа іме­нем мореплавця В. Беринґа.
  • Саме Семену Дежньову належать най­важливіші географічні відкриття: у 1648 р. пройшов зі своїми супутниками Північним Льодовитим океаном уздовж північної окраїни Азії; відкрив протоку між Азією та Америкою, довівши їх відокремленість; відкрив і описав Чукотський півострів (згодом його ім’ям назвали мис півострова, який спочатку називали Східним або Великим Кам’яним Носом).

Великі географічні відкриття було зроблено в XVI—XVII ст. і в північній півкулі. Шукаючи північно-західного шляху в Китай, англійські мореплавці Мартін Форбішер і Джон Девіс здійснили кілька експедицій у 70-х і 80-х роках XVI ст. до берегів Північної Америки. Ці експедиції виявили протоку між Гренландією і Американським материком, а також великий архіпелаг островів у Льодовитому океані на північ від Америки.

На початку XVII ст. пошуки в межах Північної Америки продовжив Генрі Гудзон – англійський мореплавець, дослідник Арктики. В 1607 р. здійснив подорож з метою досягти Індії й Китаю через Північний полюс.

У північно-східному напрямі значні відкриття були зроблені наприкінці XVI ст. голландськими мореплавцями. Голландець Вільям Баренц (1550—1597) обстежив море, яке потім було названо його ім’ям — Баренцовим морем. В період 1594—1597 pp. Баренц здійснив три зимівлі на західному узбережжі Нової Землі, куди він потрапив, шукаючи північний морський шлях до Китаю та Індії (у північно-східному напрямі). Під час останньої зимівлі він і загинув — замерз разом із своїми супутниками.

Епоха Нового часу

У подорожах Нового часу відбувається не тільки відкриття нових земель, а й починаються їх наукові дослідження. У Новий час (від середини ХVІІІ до початку ХХ ст.) в дослідженні водних просторів першими стали англійські й російські мореплавці. Вони переймалися легендою, що дійшла ще з античних часів, про існування далеко на півдні в Південній півкулі невідомої землі. Багато мандрівників мріяли її відкрити. Новий час в історії людства характеризується початком прискореного розвитку науки й техніки. З одного боку, їх розвиток зумовив появу швидкісних і стійких проти стихії кораблів, а з другого — потребу в джерелах різноманітної сировини для розвитку господарства. Для захоплення дешевих джерел сировини європейські правителі посилали війська в різні частини планети, а для вивчення природних багатств споряджа­лися наукові експедиції.

Джеймс Кук — англійський мореплавець, перший антарктичний мореход, капітан вищого рангу, член Королівського товариства — здійснив три кругосвітні подорожі. Під час першого плавання (1768-1771 рр.) Кук обстежив два острови Нової Зеландії, східне узбережжя Австралії. Тобто «вдруге» відкрив Австралію , але вже для всього світу. Під час другої експедиції (1772-1775 рр.) Кук намагався знайти Південний материк. Його корабель уперше за історію мореплавання перетнув Південне полярне коло. Кук склав карти приантарктичної частини Тихого океану, відкрив острови Нові Сандвічеві, Нова Георгія, Нова Каледонія, описав плоскі айсберги, які назвав «льодовими островами». Третя навколосвітня експедиція під керівництвом Кука (1776-1780 рр.) відкрила безліч островів та коралових рифів у південно-західній частині Тихого океану, досліджувала північно-західне узбережжя Північної Америки. Під час зимування на Гавайських островах у сутичці з аборигенами 14 лютого 1779 р. Джеймса Кука було вбито.

У 1798 р. англійський топограф Д. Басс відкрив протоку, що відділяє Тас­манію від Австралії (згодом протока названа його ім’ям). У 1797—1803 pp. англійський дослідник М. Фліндерс обійшов Тасманію, весь материк і наніс на карту південне узбережжя і Великий Бар’єрний риф, провів зйомку затоки Карпентарія. У 1814 р. він запропонував замість Нової Голландії іменувати південний материк Австралією.

Олександр фон Гумбольдт — німецький природознавець, географ та мандрівник — досліджував природу країн Європи, Центральної та Південної Америки, Уралу, Сибіру. Свої наукові спостереження в Америці він відобразив у 30-томному звіті «Подорож до рівноденних областей Нового Світу». Гумбольдт уперше надав географії статусу теоретичної дисципліни. Він проводив численні спостереження за атмосферою, астрономічними та магнітними явищами. Наприкінці життя він створив 5-томну головну працю свого життя — «Космос. Досвід фізичного опису світу». Переведена на всі європейські мови, це була найавторитетніша наукова праця того часу.

Дослідження Південноамериканського континенту наштовхнули вченого Чарльза Дарвіна на розроблення еволюційної теорії розвитку органічного світу Землі.

У 1741 р. експедицією Вітуса Беринга і Олексія Чирикова були обстежені та нанесені на карту Алеутські острови й узбережжя Аляски. Згодом тут виникли перші постійні російські поселення, засновником яких був Григорій Шеліхов . Їх жителі займалися морським промислом, полюванням, вели торгівлю з корінними жителями. Разом з цим продовжувалось вивчення Аляски та нових територій на тихоокеанському узбережжі.

У 1798 р. всі відкриті росіянами землі на північному заході материка були приєднані до Росії під назвою „Російська Америка”. Однак, у 1867 р. ці володіння царський уряд продав США.

У ХVІІ ст. англійська експедиція Генрі Гудзона відкрила гирло річки Гудзон і Гудзонову протоку. Наприкінці ХVІІІ ст. шотландський мандрівник Александр Маккензі першим із європейців проплив річкою Невільничою до Великого Невільничого озера, відкрив річку, що бере з цього озера початок і нині називається його ім’ям, і доплив по ній до її впадіння у Північний Льодовитий океан.

Іван Федорович Крузенштерн та українець за походженням Юрій Лисянський («Український Колумб») на кораблях «Надія» і «Нева» здійснили першу в історії Російської імперії навколосвітню подорож. Вони мали знайти найкоротший шлях для торговельного сполучення між російськими портами на Балтійському морі з Аляскою, яку тоді називали Російською Америкою. П ід час подорожі було уточнено карту світу, відкрито рід островів, проведено численні океанографічні, метеорологічні та етнографічні спостереження.

Честь відкриття останнього — шостого — материка належить російським мореплавцям Фаддею Беллінзгаузену та Михайлу Лазареву . 28 січня 1820 року учасники експедиції вперше побачили береги Антарктиди. Плавання тривало 751 день, його протяжність склала майже 100 тис. км. Результати експедиції було описано Беллінзгаузеном у книзі «Двократні дослідження в Південному Льодовитому океані та плавання навколо світу впродовж 1819, 1820 і 1821 років, які було здійснено на шлюпах «Восток» та «Мирний».

Перші спроби проникнути вглиб материка Африка закінчувалися невдачею. Мандрівники гинули від хвороб, знесилення і нападу місцевих племен. Успішно здолати всі перешкоди і проникнути у внутрішні райони Африки вдалося англійському досліднику Давіду Лівінгстону. Понад тридцять років (1841-1873) з невеликими перервами він досліджував Південну і Центральну Африку. Він перетнув посушливу область Калахарі, дослідив озеро Нгамі та досяг середньої течії річки Замбезі. Після перерви Лівінгстон здійснив нову подорож по Південній Африці. Він проплив вверх по течії Замбезі і потім дійшов до берегів Атлантичного океану. Повертаючись на схід, він вирішив рухатись вниз по р.Замбезі. На цьому шляху дослідник відкрив великий водоспад, який назвав водоспадом Вікторія. Лівінгстон був першим, хто перетнув Південну Африку з заходу на схід.

Розширив і поглибив знання про Центральну Африку також англійський дослідник — Генрі Стенлі , який очолював велику англо-американську експедицію. Вона обстежила кілька великих озер континенту, річку Конго та верхів’я Нілу.

Досліджував далеку Африку і наш земляк Єгор Ковалевський , який здобув освіту у Харкові. У 1847–1848 рр. його, гірського інженера, відрядили в Єгипет для допомоги у пошуках родовищ золота. Виконавши своє завдання, він багато подорожував. Ковалевський описав рельєф маловідомого тоді Ефіопського нагір’я. Він першим припустив, що головним джерелом Нілу є не Голубий, як тоді вважали географи, а Білий Ніл, верхів’я якого слід шукати в екваторіальних районах Африки. Талановито написаними дорожніми замітками мандрівника зачитувався сам Тарас Шевченко.

Російський мандрівник В. В. Юнкер у 1876—1878 pp. здійснив велику подорож по Центральній Африці, під час якої провів географічні і етнографічні спостереження, уточнив гідрографію витоків р. Білий Ніл. У наступній експедиції в 1879—1886 pp. він досліджував вододіл річок Ніл і Конго; результати своїх спостережень узагальнив у книзі «Подоро­жі по Африці (1877—78 і 1879—86)».

Важко доступну Центральну Азію і прилеглі до неї території почали вивчати порівняно пізно, лише в XIX ст. Навіть далеку Австралію в той час знали краще. У дослідженні цієї території особливо великі заслуги російських мандрівників Петра Петровича Семенова-Тян-Шанського та Миколи Михайловича Пржевальського.

П.П. Семенов здійснив дві подорожі по Тянь-Шаню. Результати були вражаючі. Він встановив межі Тянь-Шаню — однієї з головних гірських систем Центральної Азії, від крив Хан-Тенгрі, довгий час вважався найвищою вершиною Тянь-Шаню. Досліджував високогірне озеро Іссик-Куль, П.П. Семенов довів, що воно безстічне. Вперше були встановлені висотні пояси в горах Тянь-Шаню. Виявилося, що снігова лінія тут розташована вище, ніж в Альпах.

У визнання його наукових заслуг П.П. Семенов здобув право називатися Тян-шанський. Іменем П.П. Семенова-Тян-Шанського названі гірські хребти, окремі вершини, льодовик в Центральній Азії.

Ім’я М.М. Пржевальського — нащадка запорізьких козаків, назавжди увійшло в історію географічних відкриттів і досліджень. Він поклав початок всебічному вивченню Центральної Азії. Ним обстежена територія, за площею майже рівна Австралії.

Багато труднощів довелося подолати М.М. Пржевальського та його супутникам — високі гірські хребти та сипучі мляві піски пустель, спеку та сильні холоди .

Географічні результати подорожей М.М. Пржевальського винятково великі. Вперше нанесені на карту десятки не вивчених раніше гірських хребтів, описано азійські пустелі, витоки великих азійських річок Хуанхе і Янцзи. М.М. Пржевальський встановив місце розташування і описав природу блукаючого озера Лобнор. Він вперше описав нові види тварин, серед них — дикий кінь Пржевальського, дикий азіатський верблюд.

Під час переходів Пржевальський виробляв зйомку місцевості, вів метеорологічні спостереження. Він зробив чотири подорожі до Центральної Азії і зібрав багату колекцію гірських порід і рослин. Все побачене він описав у своїх працях, де багато уваги приділено місцевому населенню, його побуту, умов життя. М.М. Пржевальський помер на початку своєї п’ятої подорожі до Центральної Азії. Вмираючи, він заповідав, щоб його поховали на березі озера Іссик-Куль біля підніжжя хребтів Тянь-Шаню.

Видатним мандрівником і дослідником був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.) — правнук курінного отамана Війська Запорізького Охріма Макухи.

М.М. Миклухо-Маклай здійснив 10 подорожей і кілька окремих виїздів до островів Нової Гвінеї, Філіппінських, півострова Малакки, до материка Австралії, островів у Тихому океані. Близько 3 років жив серед папуасів Нової Гвінеї. Довів, що люди, незалежно від раси, споріднені за своїм походженням. Написав понад 160 цінних наукових праць, зібрав багаті колекції, що нині зберігаються в Музеї антропології та етнографії в Росії.

У подорожах другої половини XIX—XX ст. велику роль починають відігравати географічні товариства. Перше з них було створене у Франції в 1821 р., потім у Німеччині, Англії, Мексиці, Росії, США. Під керівництвом географічних товариств або за їхньою активною участю організуються географічні експедиції, видаються географічні журнали, карти й праці видатних географів.

Найшвидше розвивалося Королівське географічне товариство в Лондоні. Це було пов’язано з величезними успіхами мореплавців та інтересами держави в різних частинах світу. Експедиції англійців найчастіше працювали 8 колоніях, вони збирали відомості про природу, населення та господарство підкорених ними територій.

У числі засновників Російського географічного товариства були адмірал, видатний дослідник природи Північного Льодовитого океану Ф.П. Літке, мореплавці І.Ф. Крузенштерн та Ф.Ф. Беллінсгаузен. У 1869-1870 роках під керівництвом Павла Платоновича Чубинського була організована експедиція Російського географічного товариства на Україну (для вивчення побуту й традицій населення). За ініціативою П.П.Чубинського на Україні був створений відділ товариства. Але його діяльність скоро заборонив уряд царської Росії. Залишені географічними товариствами описи подорожей і понині захоплюють читачів.

Источник